Одинокий пам’ятник, що ніби виріс просто серед поля, нещодавно привернув увагу в соцмережах і породив десятки версій. Хтось вирішив, що це залишок старого кладовища. Хтось – що випадкова забута могила на краю села Могилів на Дніпропетровщині. Але реальність виявилася значно буденнішою і водночас людською.
Світлини опублікував історик Кирило Габор на своїй сторінці у Facebook. На них – самотнє поховання Горпини Кочубей, яка прожила 105 років.
Жодних пояснень поруч, лише табличка і простір навколо, схожий на оброблене поле. Саме це й спричинило хвилю припущень у коментарях – мовляв, могила залишилась від старого зниклого цвинтаря.
Втім, як з’ясувалося, жодного занедбаного кладовища тут ніколи не було.
Місцева жителька Наталія розповіла: усе почалося з приватного обійстя, яке її родина колись придбала у нащадків тієї самої Горпини Кочубей. Це була звичайна хата із садком. І саме в цьому садку літня жінка ще за життя попросила знайти їй останній спочинок – під яблунею-кислицею.
Так і сталося. Спочатку могила була дуже простою – без огорожі й пам’ятника. Лише земляний насип. Наталія згадує, що в дитинстві навіть гралася поруч і ховалася в садку.
Пізніше нащадки встановили невеликий пам’ятник. Але сам сад з часом зник – дерева всохли, частину вирубали. Ділянку почали використовувати в господарських цілях і нині її здають в оренду під посіви, зокрема кукурудзи. Попри це, саму могилу не чіпають.
За словами Наталії, поховання розташоване не десь на околиці, а фактично в межах села. Проте родичів Горпини Кочубей у Могилеві вже не залишилося, і місце фактично втратило живий зв’язок із сім’єю.
Жінка припускає, що з часом може постати питання про перенесення поховання на кладовище, але поки цього не робили.
Як садок перетворився на поле і чому могила залишилась на місці
Її слова підтвердила й інша мешканка села Валентина Карапиш. Вона пригадує, що колись це справді був доглянутий двір із великим садом, мальвами та криницею. Після занепаду будівель територію поступово запустили, а згодом розорали.
Саме тому тепер місце виглядає як звичайне поле. Але під шаром сільськогосподарської землі все ще залишається родинна історія, яка почалася з останнього бажання однієї людини – бути похованою під яблунею у власному садку.