Василь Федоренко — капелан 23 загону морської охорони, який під час оборони Маріуполя та “Азовсталі” поєднував бойові завдання з духовною службою, понад три роки перебував у російському полоні. Сьогодні він — священник, який продовжує служити та ділитися пережитим досвідом.
У родині Федоренка була традиція служби — всі троє братів прагнули військової кар’єри. Василь після педучилища складав присягу, служив, а потім тимчасово залишив армію. До початку повномасштабного вторгнення він працював паламарем у єпархії Маріуполя.
Від перших днів війни він бачив руйнування та страх, який охопив місто. За його словами, перші колони цивільних — літніх людей, матерів із дітьми — нагадували історичні кадри Другої світової.
“Гітлер знищував Варшаву, щоб налякати усю Європу. Путін намагався залякати весь світ, коли він знищував Маріуполь”, — зазначив капелан.
Василь розповів про прорив до “Азовсталі”: колона бронетехніки потрапила під обстріл, транспорт перевернувся, і він опинився під БТР. Його врятувала випадкова глибока вирва та швидкість реакції. “Ми просто бігли як у фільмі «Хижак»: навколо все стріляло, салюти, головне — не зупинятись”, — пригадує він.
Після цього прориву Федоренко потрапив на територію заводу, де у травні 2022 року командир “Азову” повідомив про домовленість щодо почесного полону. Полон передбачав обслуговування російською ФСВП без знущань від ДНРівців. Однак умови були важкими: ночі просто неба, бараки без ліжок та постільної білизни, обмежене харчування.
“Найтяжче випробування наших полонених — тортури голодом. Можеш наїстися, якщо відмовишся від Батьківщини. Напишеш заяву про російське громадянство — і тебе нагодують”, — розповів Василь.
Після Оленівки капелан перебував у місті Камишин, де умови не були кращими. Понад три роки він залишався у полоні, допоки його не обміняли. Лише в автобусі, коли почули “Слава Україні!”, він усвідомив, що звільнений.
Сьогодні Василь Федоренко рукопокладений у священство Донецької єпархії ПЦУ, яка тимчасово розташована у Дніпрі. Він продовжує мріяти про перемогу та повернення в Маріуполь.
“Владика благословив мене і рукопоклав у священство. Це не простий шлях — обітницю давав я Господу в полоні. Мрію про перемогу і про повернення в Маріуполь. Інших мрій немає. Головне — духовне переродження, без нього не буде перемоги”, — зазначив священник.