У військо Анастасія прийшла у 2017 році. Це було свідоме рішення – вона хотіла бути корисною у складний для країни час. Згодом вона почала помічати, як бойовий досвід змінює людей, і як після повернення вони вже не можуть залишатися такими, як раніше. Постійний стрес, втрати та напруга змушували військових закриватися в собі. Саме тоді вона вирішила перейти в психологію, пояснюючи це бажанням реалізувати свій “синдром рятівника” через допомогу іншим.
Втрата побратимів і психологічні наслідки війни
Один із військових через рік після повернення з позицій з точністю до деталей пам’ятав кожен день бою. Він щодня прокручував у пам’яті події, які не відпускали його навіть через тривалий час.
Анастасія згадує історії, які глибоко вражали її. Бійці розповідали, як ще зранку стояли з побратимом, спілкувалися, а вже за кілька годин мусили збирати його тіло після загибелі. Це ставало частиною їхнього досвіду, який доводилося не лише переживати, а й виконувати обов’язок передати тіло для поховання.
Вона наголошує, що бойові медики та військові часто стикаються з моментальною втратою життя, коли смерть буквально відбувається на очах. Такі події залишають глибокі травми, які повертаються у снах і флешбеках, погіршуючи психічний стан.
Окремо вона згадує розповіді про стан тіл після боїв – незалежно від того, чи це ворог, чи побратим. Ці образи, за її словами, залишаються в пам’яті назавжди.
Також Анастасія описує власний досвід “травми свідка”, коли вона слухала розповідь військового про втрату побратима під червоним світлом нічного освітлення. Саме ця сцена, за її словами, глибоко закарбувалася в пам’яті. Найважчим вона називає необхідність жити з постійними втратами.
Повернення військових до мирного життя
Після повернення з бойових позицій військові стикаються з різкою зміною реальності. Світ сприймається інакше, а межа між добром і злом стає максимально чіткою. Часто вони відкривають у собі темні сторони, про які раніше не здогадувалися.
Найскладніше, за її словами, відбувається під час адаптації. Багато хто звертається за допомогою вже у важкому стані, пояснюючи це тим, що “військовий має впоратися сам”.
Однією з найпоширеніших проблем є почуття провини. Військові звинувачують себе у втратах побратимів, навіть коли об’єктивно не могли вплинути на ситуацію. Це знижує самооцінку і формує відчуття власної недостатності як військового і як людини.
Робота з родинами загиблих військових
Робота з родинами, за словами Анастасії, є однією з найважчих. Особливо коли йдеться про дітей і матерів, які переживають втрату. У перші моменти головне – просто бути поруч і підтримати.
Вона зазначає, що суспільство часто намагається стримати сльози, але вважає це помилкою. Емоції потрібно проживати, адже це частина процесу адаптації до втрати.
Під час поховань вона закликає родини не стримувати почуття, адже це момент прощання і початок прийняття втрати. З цього моменту, за її словами, починається тривалий процес проживання горя, під час якого вона продовжує бути поруч із родинами.
Мрія про майбутнє без війни для сина
Анастасія зізнається, що найбільше мріє про те, щоб її син ніколи не дізнався, що таке війна. Попри це, дитина вже реагує на тривоги і знає, куди потрібно йти в небезпечні моменти. Вона та її чоловік служать у війську, і сім’я живе в постійному напруженні. Її головне бажання – щоб Україна перейшла від режиму виживання до спокійного життя.
Сенс служби і підтримка військових у суспільстві
Психологиня переконана, що для військових важливо відчувати значущість своєї роботи для суспільства. Це одна з ключових опор, яка допомагає залишатися в строю. Вона наголошує, що усвідомлення власної ролі зменшує ризик самовільного залишення служби і допомагає триматися навіть у найважчі моменти.