За 19 кілометрів від лінії вогню лежить село Романки. Колись гамірне поселення на Дніпропетровщині тепер зустрічає пусткою, розбитими дахами та покинутими тваринами на вулицях. Попри постійні атаки «шахедів», від яких здригаються стіни та вилітають двері, тут залишаються люди, для яких дім важить більше за безпеку.
Сьогодні Романки живуть у режимі примусової евакуації родин із дітьми. Молодь переважно виїхала до Дніпра, але старше покоління тримається за господарство та спогади. Попри те, що в селі вщент згорів клуб, а рахунок «прильотів» іде на десятки, тут досі працюють крамниці та приїздить пошта.
Романки — це сила
Місцеві жителі діляться історіями, що балансують на межі дива та трагедії. Олексій, який збудував свій дім ще у 1986 році, показує руїни сусідського помешкання. Нещодавно туди залетів дрон, двигун якого витягли з-під завалів, а уламки й досі лежать на згарищі. Сусід вижив лише тому, що тієї ночі не ночував у хаті. Іншому мешканцю пощастило менше: побачивши на відео, що сталося з його оселею біля річки, літній чоловік не витримав і помер.
«Романки — це сила. Хай Бог з нами стоїть. Романки — одне село на всю Україну. Більше немає таких», — каже Олексій, наголошуючи, що свій поріг не покине.
Люди нікуди не хочуть їхати
Побутові умови у прифронтовій зоні специфічні. 75-річний Іван мешкає з 85-річною сестрою. Він зізнається, що його власний метод «спротиву» обстрілам — це снодійне та віра в перемогу. Чоловік каже, що поки є пенсія та працюють магазини, життя триває.
Проте тиша в Романках оманлива. Тетяна, чий будинок дивом вцілів під час масованих атак, розповідає про звуки війни, що доносяться звідусіль:
- Постійні вибухи в сусідніх Покровському, Чорненковому та Левадному.
- Відлуння ударів із боку Запорізької області та Новомиколаївки.
- Масована атака наприкінці січня, яка знищила місцевий будинок культури.
Нудно, важко. Сидиш, як у конурі
Найбільше місцевих гнітить самотність. Тетяна згадує часи, коли у вікна можна було побачити дітей, а тепер вулиці спорожніли. Проте аргумент для відмови від евакуації у всіх схожий: «А куди їхати? Скрізь б’ють». Жінка перераховує сусідні громади — Синельникове, Роздори, Дніпро — і робить висновок, що безпечного місця немає. У Романках у неї корова, свині та птиця. Вона бачить, як люди їдуть і повертаються, бо вдома навіть стіни, посічені уламками, здаються ріднішими за чужі краї.
Зараз село перетворилося на прихисток для тих, хто занадто вкорінився в цю землю, та для переселенців, які намагалися почати тут нове життя, а тепер знову опинилися на лінії вогню. Романки залишаються стояти, всупереч логіці війни та загрозі з неба.