У прифронтових Дроздах на Дніпропетровщині час ніби завмер між звуками «виходів» та побутовою безвихіддю. До 5 квітня тут оголошено обов’язкову евакуацію, проте місцеві жителі зізнаються: вони досі не розуміють, куди саме їм їхати та хто має їх зустріти. Село опинилося в інформаційному вакуумі без зв’язку, газу та світла.
Життя у Дроздах сьогодні – це постійний іспит на витривалість. Через обстріли енергетики не змогли відновити пошкоджені мережі, тож люди готують їжу та проводять вечори при свічках. Мобільний зв’язок відсутній, а остання масштабна гуманітарна допомога доходила сюди ще 20 лютого. Зараз єдине, що стабільно привозять — це дві буханки хліба на тиждень.
Будні на межі гуманітарної катастрофи
Місцева мешканка Світлана згадує недавню трагедію: коли в селі помер чоловік, його тіло не було чим доставити до цвинтаря. Виручив сусідський трактор, на який голова колгоспу ледь встиг дати дозвіл. Окрім людських бід, село потерпає від навали покинутих тварин. Голодні собаки та коти блукають спорожнілими вулицями, сподіваючись на залишки корму від тих, хто ще не поїхав.
Ситуація з продуктами та фінансами виглядає критично:
- Магазини в селі не працюють
- Для закупівлі продуктів треба їхати в сусідні Романівка, але транспорту немає
- Люди змушені були продати корів через страх втратити все під обстрілами
- Виживати доводиться на пенсію у 3000 гривень, з яких третина йде на оплату рахунків
Романтика при свічках та мрії про родину
Попри те, що від вибухів відчиняються двері, місцеві намагаються зберігати іронічний спокій. Марія, яка живе тут із чоловіком, розповідає, що під гуркіт артилерії вони грають у карти чи доміно. «Там десь жахає, а ми кажемо: зачекайте, дайте дограти», – ділиться жінка. Вона мріє лише про одне – побачити онучок, яких знає лише за розповідями, бо молодшій всього три місяці.
Її сусід Микола не проти виїхати, але боїться залишитися просто неба. Чоловік каже, що не покине сестру, яка опікується ним, але перспектива короткочасного життя в гуртожитку його лякає. Люди тримаються за свої оселі та залишку господарства — курей чи качок, — бо це єдине, що дає їм відчуття контролю над власним життям.
Наразі Дрозди залишаються зоною очікування. Між розбитими будинками та покинутими подвір’ями люди продовжують сподіватися на диво та на те, що евакуація стане для них справжнім порятунком, а не просто переміщенням у невідомість.