13 травня у Кривому Розі відслужили панахиду за загиблими внаслідок найстрашнішого ракетного удару по місту за весь час війни. Саме 40 днів тому, 4 квітня, російські ракети відібрали життя 20 людей, серед яких було дев’ятеро дітей. Церемонія відбулася біля зруйнованого дитячого майданчика, що став місцем загибелі найменших мешканців міста.
Молитва перед іменами, що не забудуться
Панахиду провели священники Криворізького Благочиння ПЦУ на чолі з Владикою Симеоном, керівником Дніпропетровської єпархії. Біля портретів загиблих знову зібралися родичі, друзі, сусіди та небайдужі мешканці міста. Іграшки, квіти, свічки, плач і мовчання — кожен у цей день тримав у серці своє незагойне горе.
«Ми сьогодні тут, щоб помолитися за душі загиблих та підтримати тих, хто залишився. Кількість іграшок, свічок, слів — це свідчення, що Кривий Ріг пам’ятає», — звернувся до громади Владика Симеон.
Список, що болить
У день удару загинули:
- Діти: Тимофій (3 роки), Аріна (7 років), Радислав (7 років), Герман (9 років), Аліна (15 років), Данило (15 років), Микита (15 років), Костянтин (16 років), Нікіта (17 років).
- Дорослі: Марія Вовасова (79 років), Віта Головко (56 років), Дар’я Оніна (22 роки), Сергій Самодін (67 років), Сергій Смотолок (58 років), Володимир Новіков (58 років), Олег Дехтеренко (54 роки), Вячеслав Реместо (33 роки), Владислав Стихіляс (29 років), Кирило Сизов (21 рік), Олександр Горяйнов (57 років).
Свідчення тих, хто вижив
Серед присутніх на панахиді — Олена Лизуненко. Вона отримала серйозні поранення в той день, коли просто поверталася додому. Її вдалося врятувати завдяки оперативній допомозі, але спогади про трагедію не зникають.
«Подивилася на ногу — не впізнала її. Я вже з нею попрощалася. А переді мною жінка несла свою доньку — мертву», — розповідає Олена крізь сльози.
Інша історія — від Ані, яка втратила коханого Нікіту. Вона дізналася про його загибель від випадкового свідка, коли намагалася зв’язатися з його родиною.
«Невідомий номер сказав, що Нікіта був на місці вибуху. Я їхала до лікарні, цілий день чекала, але його там не було», — згадує дівчина.
Цього дня в Кривому Розі всі згадували — і кожне ім’я звучало мов крик у вічність. Панахида стала нагадуванням не лише про втрати, а й про спільний біль, який живе в серці кожного українця.