Помазанівка на Дніпропетровщині майже зникла з карти — без магазину, транспорту і школи. Тут залишилося близько двадцяти мешканців, серед яких 71-річний пасічник Віктор Романюк, який свідомо обрав тишу і самотність замість міського життя.
Віктор живе у Помазанівці понад сорок років. Він знає навколишній ліс, читає погоду по хмарах і поведінці бджіл, сам будує вулики з очерету й опалює дім дровами. Каже, що серед асфальту і шуму йому просто важко дихати.
До цих місць чоловік потрапив ще дитиною.
«Тільки привезли в сусіднє село, там мій дідусь та бабуся жили. Ну, а потім я закінчив училище пасічників і сюди приїхав, і тут працював у селі. У колгоспі працював пасічником, потім колгоспи розпалися — і сам почав своїм займатися. Своїм бджільництвом», — розповідає Віктор.
Він має дружину, двох дітей, девʼять онуків та трьох правнуків. Дружина, колишня вчителька з 25-річним стажем, нині на пенсії й допомагає чоловікові з бджолами.
Згадує, що колись Помазанівка була зовсім іншою.
«Дітей багато було. На річці як збіжаться. Наче, здавалося, тієї Помазанівки небагато, а дітей багато. Було то — м’яча ганяють, то до річки бігають. Зараз уже дітей мало… Раніше був крик такий», — каже він.
Сьогодні у селі немає ні школи, ні магазину. За покупками їздять у сусідні населені пункти, долаючи кілька кілометрів.
Свій світ без зайвого
Щоб дістатися до найближчого маршрутного автобуса, потрібно пройти близько трьох кілометрів. Оселю опалюють дровами, світло в селі є, воду Віктор має зі власної свердловини.
«Все, що мені треба, — все в мене є», — каже чоловік і показує свій саморобний тракторець.
Машину він сконструював власноруч з деталей різних авто і використовує для господарських справ — перевезти дрова, пісок чи інші вантажі.

Господарство у Віктора невелике: кілька курей, дві собаки і город площею близько 50 соток, який обробляють не повністю. Основна справа життя — бджільництво.
Життя з бджолами
Майже весь час Віктор присвячує пасіці.
«Оце у мене тут десь до 56 родин. Там — 30. Я вулики сам роблю, з очерету. Екологічно чистий матеріал. І бджолам комфортно в них», — пояснює він.
Чоловік переконаний, що очерет тепліший і кращий за дерево, а бджолам у таких вуликах затишніше.
Цьогоріч урожай меду був гірший через сильну засуху.
«Слабувато у цьому році з медом. Засуха була… Не вистачає пенсії, тому що ми живем за рахунок меду. Ну, яйце своє, кури, мед свій. Ми люди невибагливі. Вистачає», — каже пасічник.
До зими родина готується заздалегідь — заготовляють дрова і консервацію, від огірків та помідорів до варення і риби.
Покидати село Віктор не хоче.
«Дали б мені хоч трикімнатну квартиру — я б її віддав. У хаті жити тихо, спокійно. Не жив би я в квартирі. Та Боже збав», — говорить він.
Каже, що після поїздок у місто ще кілька днів почувається зле через шум і метушню, а справжній спокій знаходить лише в лісі та біля річки.
«Приїжджаєш сюди — Боже, річка пахне… Де народився, там і прихилився», — підсумовує Віктор.
Село, яке тихо зникає
Помазанівка розташована у Ляшківській громаді Царичанського району Дніпропетровщини. До Дніпра — близько 100 кілометрів. Найближчі магазин, лікарня, аптека та пошта — за чотири кілометри.
Транспортного сполучення село не має. Населення з кожним роком зменшується: якщо у 2013 році тут мешкало 26 людей, то нині — близько двадцяти.
І поки Помазанівка повільно зникає, Віктор Романюк продовжує жити у своєму домі, тримаючись за землю, бджіл і тишу, без яких не уявляє себе.

