Понад три роки російського полону, тортури, допити і повна невідомість щодо майбутнього. 24-річний нацгвардієць Владислав Кучеров повернувся до Кривого Рогу у квітні 2024 року і тепер проходить складний шлях реінтеграції, відновлюючи здоров’я та життя після неволі.
До рідного міста він повернувся 19 квітня – після більш як трьох років утримання в місцях несвободи на тимчасово окупованих територіях і в Росії. Попереду були операції, медикаментозне лікування і повільне повернення до звичайних речей, які ще донедавна здавалися недосяжними.
Потрапив у полон в Маріуполі, звідти перевезли до донецького СІЗО
На початку повномасштабного вторгнення Владислав перебував на ротації поблизу Маріуполя. Після перших боїв у місті він опинився сам – без зв’язку і без орієнтирів.
Не знаючи міста і не маючи можливості знайти своїх, військовий сховався у житловому будинку та переодягнувся в цивільний одяг. Він бачив, як російські військові заходили в під’їзди, і вирішив видати себе за місцевого жителя.
План був ризикований, але іншого виходу він не бачив. Владислав вигадав нове ім’я, розповів легенду про згорілі документи і пройшов фільтрацію. Помилка виявилася фатальною – у телефоні знайшли фото, яке вказувало на його службу.
Після цього його заарештували і доправили до донецького СІЗО. Там він провів чотири місяці в одиночній камері підвалу.
Умови були жорстокими:
- постійний холод у камері;
- одна буханка хліба на день;
- вода низької якості, часто з іржею або стороннім присмаком.
Згодом його перевезли до Оленівки, а після цього етапували на територію Росії, де він перебував до моменту обміну.
Перші роки в полоні, допити та побиття
Перший рік полону Владислав називає суцільним колом допитів і побиттів. Працівники ФСБ приїздили майже щодня.
«Тебе заштовхують у кабінет і зустрічають або з коліна, або з дубинкою. Спочатку б’ють, а потім ставлять запитання», – згадує він.
Найчастіше допити стосувалися Маріуполя. Слідчих цікавило, чи вбивав він цивільних.
«Вони казали: сьогодні ти нічого не згадав, то наступного разу поговоримо – може згадаєш», – розповідає Владислав.
Побої були настільки сильними, що синці зливалися з кольором шкіри. Опіки від електрошокерів, переломи, постійний біль стали буденністю.
Режим у СІЗО був принизливим і виснажливим. Усі переміщення відбувалися рачки, з піднятими руками. Обшуки супроводжувалися ударами дубинок і шокерами.
Перші сім місяців діяв так званий стоячий режим:
- сидіти в камері було заборонено;
- стояти доводилося з 6:00 до 22:00;
- присісти дозволяли лише іноді – під час прийому їжі.
Наслідком стали серйозні проблеми з ногами. Після звільнення Владислав переніс операцію через сильний варикоз.
Єдиною «розвагою» були книги, які давали раз на тиждень. Усі вони стосувалися радянської тематики, колгоспів і СРСР.
З часом фізичне насильство трохи зменшилося, але моральний тиск лише зростав. Найважчим, за словами Владислава, була невідомість.
«Ти просто сидиш і чекаєш день за днем. Найстрашніше – не знати, коли це закінчиться», – каже він.
Повернення додому і реінтеграція
Після обміну Владислав повернувся до Кривого Рогу. Попереду була реабілітація – фізична і психологічна.
Він переніс кілька операцій на ногах і носі, пройшов курс антидепресантів. Перший час навіть згадки про полон давалися надто важко.
Триматися у неволі допомагала думка про рідних.
«Я знав, що на мене чекає мама і сестра. Якби не вони, я б там, скоріш за все, покінчив із собою», – зізнається Владислав.
Сьогодні він вивчає іноземні мови, здобуває фах барбера і планує звільнитися зі служби в Національній гвардії.
Його історія – не лише свідчення пережитого полону, а й приклад того, як після багаторічної неволі людина знову вчиться жити.