У прифронтовому Чорненковому на Дніпропетровщині живе близько 100 людей. Попри постійні обстріли та загрозу з сусідніх селищ, вони відмовляються залишати рідні домівки, бо звикли до своєї землі та пам’ятають рідних, похованих тут.
Мобільного зв’язку у селі немає, викликати екстрені служби неможливо. Гуманітарну допомогу видають раз на місяць, щотижня роздають хліб.
Місцевий житель Микола пояснює свій вибір залишитися:
«Полуниця тут у мене усюди, я завжди онукам готував, коли приїздили… Бажання поки що немає виїздит. Ось коли вже припече, тоді так… Чути в нас і КАБи, і “шахеди”. Нещодавно поїхав у Покровське. Два місяці не був там, як АТБ розбили. Воно тут поруч. Навпростець – чотири кілометри по трасі. По центру проїхав, там розруха така, що ті кац*пи наробили. Щоб вони подохли», — розповів чоловік.
За його словами, більшість мешканців, хто може, виїжджає разом із дітьми та родичами. Фермери вже вивезли зерно, бо через обстріли господарства залишаються без нагляду.
Ганна, одна з мешканок, розповідає про своє життя під обстрілами:
«Обстріли є, боїмося. А куди ти дінешся? На ліжку ковдрою накриюся, оце так і ховаємося. Та і нас можуть прибити. Не втечеш від біди. У таких роках вже не треба нікуди їхати, треба вмирати в своїй хаті. Куди їхати? Куди не поїдеш — стріляють… 25 років пропрацювала я трактористкою. Зараз то курей, то качок ріжу. Були і корова, і свині, і свиноматка, і поросят продавала. А тепер вже все. Я саджу квіточки, пиляю дерева, готуюся до весни», — сказала жінка.
Юлія додає, що село завжди славилося працьовитими людьми та врожайною землею:
«Десь з лютого місяця насіннячко сіяли в теплицях, в березні топили димарі, це пекельний труд. Виростили, у мішки по 25 кг зібрали, приїжджають великі фури, забирають і увозять. У нас в принципі село працьовитих людей. Ну і земля добра, вода хороша», — розповіла місцева жителька.
У Чорненковому немає стабільного мобільного зв’язку:
«Може там десь біля магазину трохи зʼявляється. Інтернет у нас є, а додзвонитися – просто нереально. Якщо потрібна пожежна чи “швидка” — ми не дозвонимося. Та до нас і в добрий час ніхто майже не приїздив… Виїжджає той, хто боїться. А чого нам боятися? В Дніпрі не літає? В Києві мало людей страждає, вмирає? Чи в Одесі добре? Немає ніде, найліпше вдома у своїх стінах… Нам дуже добре чути, як воно летить, свистить. Як бахкає. Ну ми сподіваємося, що в нас тут тихенько, ми тут нікому не потрібні», — говорить Юлія.
Вона зазначає, що залишиться лише тоді, коли фронт підійде дуже близько — наразі до лінії зіткнення приблизно 10 кілометрів.
«Сподіваємося на те, що не зайдуть і не дійдуть. Як будуть вже десь ось тут за річкою – тоді звісно руки в ноги і до друзів. Ні, при о*ках ніхто жити не залишиться, це не ті люди, це навіть не обговорюється… Бажання, щоб настав мир. Щоб все закінчилося. І поверталися у свої хати. І хлопці залишилися живі», — підсумувала вона.
Життя у Чорненковому зараз — поєднання страху та звички, надії та мужності, які змушують людей триматися за рідну землю, незважаючи на небезпеку навколо.