Село Водяне на Дніпропетровщині знаходиться за 18 км від лінії фронту. З 12 вересня 2025 року тут оголошена примусова евакуація родин з дітьми. Місцеві стикаються з перебоями електропостачання, слабким мобільним зв’язком і відсутністю привозу питної води.
Кореспонденти Суспільного відвідали Водяне попри небезпеку обстрілів і поспілкувалися з жителями. Після того, як один із будинків села потрапив під удар “шахеда”, дедалі більше односельців залишають свої домівки.
«Вони 15 листопада збиралися виїжджати, машина мала приїхати. Доньку відправили до міста, а в ніч з 14 проти 15-го — прилетіло. Такий свист був, тоді як гахнуло. Я відкрила очі — така заграва була. Горів будинок. Ліду прикидало, її з-під завалів відривали. Постраждала вона дуже, опіки великі», — розповіла Галина, яка мешкає навпроти зруйнованого будинку.
Галина з чоловіком тимчасово виїжджали до дітей, але повернулися додому. Вони постійно стежать за обстановкою та змушені пересуватися туди-сюди в залежності від активності обстрілів.
«Приїдемо сюди, поживемо, чуємо – бахкає дужче – на машину і поїхали назад. Поки тут тихо, якось так тихо, що аж страшно. Не знаєш, що з хатою буде. У нас ще багато тут людей, які не мають куди поїхати», — додала жінка.
Леонід та його дружина залишилися у Водяному тимчасово. Вода в колодязях непридатна для пиття, тому її кип’ятять двічі або купують у магазинах. Чоловік зазначив, що виїхати нікуди — адже він виріс тут, народився і прожив усе життя.
«Ну куди тікати, як я тут виріс, родився? Щоб того Путіна давно черви їли, і отих, хто за нього воює. Щоб сто разів вилізло боком, що вони творять, і щоб вони знали, як нам живеться», — сказав Леонід.
Анатолій, який живе у селі, показав гуманітарну допомогу — крупи, борошно, цукор і хліб. Чоловік, який пережив Друга світову війну, каже, що не залишить свого дому.
«Мені 86-й рік. Живу тут із самого початку. Курочка є, котик, песик. Мав дружину та трьох дітей. Найменший син перед війною помер, а один живе поруч, дочка — у Дніпрі. Жінка вмерла шостий рік уже… Я сиджу й сидітиму. Я одну війну пережив, ніде не виїжджав. І тепер — нікуди не поїду», — розповів Анатолій.
Попри небезпеку та обмеження, багато мешканців Водяного продовжують жити у рідних домівках, пристосовуючись до умов прифронтового села та підтримуючи одне одного в тяжкі часи.

