Після тяжкого поранення на фронті ветеран Алмас втратив обидві ноги, але не силу волі. Менш ніж за пів року він навчився ходити на протезах і нині щодня приходить до лікарні, щоб підтримати поранених бійців. Його приклад доводить: навіть після найскладніших випробувань життя не закінчується.
Алмасу 61 рік. Зараз він офіційно працює представником ветеранів у лікарні на Дніпропетровщині. Щоранку починає з обходу палат інтенсивної терапії: розмовляє з військовими, слухає, жартує, іноді витирає сльози, іноді просто мовчить поряд. Його присутність — це нагадування: біль не назавжди, а людське тепло — лікує.
Доброволець із першого дня повномасштабного вторгнення
На війну Алмас пішов у лютому 2022 року. Добровольцем, без роздумів. Служив піхотинцем у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». Разом із побратимами тримав оборону на Харківщині, пізніше — на Донеччині. Найзапекліші бої — під Слов’янськом, у Соледарі, Часовому Яру та Бахмуті. Саме під час операції біля Бахмута, в січні 2023 року, отримав важке поранення — російський гранатомет влучив йому в ноги.
«Ми зайшли на позиції, і одразу — постріл із РПГ у ноги. Побратими витягли мене з-під вогню, дістали до стабпункту. А самі пішли назад — і потрапили в полон», — згадує Алмас.
18 операцій і перші кроки на протезах
Його життя врятували у тій самій лікарні, де зараз працює. Лікарі провели 18 складних операцій, після чого почалась тривала реабілітація. Але вже через кілька місяців Алмас уперше встав на протези. Говорить про той день як про перше народження.
«Це ейфорія. Я стою! Я можу говорити, можу ходити. Сьогодні десять метрів, завтра двадцять. Зранку вдягаєш “ноги”, і вони вже твої. Приймаєш як частину себе».
Повернення до руху стало точкою неповернення до відчаю. Алмас вирішив не просто вижити, а бути корисним іншим. Він почав приходити до лікарні як амбасадор ветеранського проєкту TitanyUA. Бійцям було легше спілкуватися з тим, хто сам пройшов ампутацію, пережив лікарняні ночі та психологічний біль.
Став ветераном серед ветеранів
Через кілька місяців такого волонтерства директор лікарні запропонував Алмасу залишитися в штаті.
«Каже мені: “У тебе виходить, залишайся працювати”. Я питаю: “Можна?” — “Спробуємо”. Відтоді вже чотири місяці працюю як представник ветеранів у медзакладі», — розповідає чоловік.
Алмас допомагає пораненим не лише словом. Іноді просто сідає поруч, дає телефон — зателефонувати мамі чи дружині. Інколи жартує, іноді свариться, коли бачить, що боєць опускає руки. І найважливіше — він чесний з ними. Не вдає, що буде легко, але показує, що можливо.
«Я на своєму місці — як і вони на фронті»
За словами Алмаса, найбільше після поранення допомагала лють. Лють на ворога, який хотів знищити його тіло — але не зумів зламати дух.
«Я вставав кожного ранку — на зло росіянам. І зараз знаю: моє місце тут. Як вони там, на передовій, так я тут — на своєму фронті».
Спілкування з пораненими ветеранами допомагає і самому Алмасу. Дає сили, повертає сенс, мотивує жити й далі.
І хоч у нього немає обох ніг — у нього є те, чим він заряджає інших: жага до життя, добрий жарт, впертість і відкрите серце. Те, що часто важливіше за будь-які ліки.