Коли 26-річний бойовий медик із Кривого Рогу Максим Гермак після чотирьох років полону ступив на українську землю, рідні не одразу повірили власним очам. Колись міцний чоловік вагою близько 105 кілограмів повернувся виснаженим до 56. Мати Ольга зізнається: спершу просто не впізнала сина.
Зустріч відбулася вже після передвеликоднього обміну 11 квітня. Для родини це був момент, до якого вони йшли через роки очікування, поїздок на акції та листів у різні інстанції.
Але найперший сигнал про повернення Максима був зовсім буденним – телефонний дзвінок з невідомого номера.
Дзвінок, якого боялися і чекали одночасно
Ольга розповідає, що напередодні Великодня вже знала про можливий обмін, але свідомо намагалася не ловити зайвих очікувань і не перевіряти чутки в соцмережах.
Телефон задзвонив з номера, який починався на 044. Спершу жінка вагалася – подібні дзвінки часто виявляються шахрайськими.
“І тут дзвонить телефон. Номер на 044, а з нього часто шахраї телефонують. Я ще й подумала: брати чи не брати слухавку. Взяла, а там дівчина питає: Гермак Ольга Леонідівна? Ваш син перетнув кордон, чекайте на дзвінок. У мене і сльози, і усмішка – з дитинства, мабуть, такого не було. Ми востаннє бачили Максима 6 лютого 2022 року, 7-го він поїхав з частиною, а 8-го – вони вже були в Маріуполі. Я увесь цей час години рахувала”
Після цього моменту почалося очікування першого контакту з сином, який щойно повернувся з російського полону.
Зустрілися вони вже під час відеодзвінка. Максим, за словами матері, хотів щось сказати заздалегідь підготовлене, але емоції зламали будь-які плани.
“Мам, пап, привіт! Я в Україні”
Це були його єдині слова, які він зміг вимовити без пауз.
Маріуполь, поранення і чотири роки очікування
Історія полону почалася ще навесні 2022 року. 29 березня Максим разом із групою потрапив у засідку під час боїв у Маріуполі. Він був бойовим медиком і мав із собою рюкзак із медикаментами.
Під час бою отримав кульове поранення ніг. Попри це, зміг сам собі накласти турнікети і тим самим врятувати життя.
До того моменту він працював фельдшером швидкої допомоги. Останні повідомлення від нього родина отримала 20 березня 2022 року.
Після зникнення зв’язку родина почала довгий шлях пошуків. Акції, поїздки до Києва, звернення до установ і міжнародних інституцій стали регулярною частиною життя.
“Ми розуміли, що потрібно щось робити: виходити на акції, мітинги, малювати плакати. Бо у нас весна, у них – полон. У нас вихідні, у них – тортури. Тож ми з чоловіком щомісяця на акцію в Київ, іноді двічі або тричі на місяць їздили. Відвідували всі інстанції, дотичні до обміну полоненими, листувалися, приїздили на зустрічі… Писали у посольства, дійшли до Папи Римського”
Паралельно родина жила очікуванням навіть найменших новин. Від Максима надходили лише окремі повідомлення, які давали мінімальні сигнали, що він живий.
Після звільнення він нарешті зміг поспілкуватися з рідними довше. Але навіть тоді говорив мало – емоції і стан здоров’я не дозволяли розгорнути розмову.
Перші дні після повернення стали для родини змішаними: радість зустрічі поєднувалася з важким усвідомленням наслідків полону. Медичне обстеження має тривати кілька тижнів. У тілі бійця залишаються осколки, частину з яких він намагався видалити самостійно ще під час перебування в неволі.
Попереду лікування і відновлення. Але головне, як каже мати, – він вдома.
Ольга додає, що навіть після повернення син постійно думає про побратимів, які залишилися в полоні, і не відпускає цю тему ні на день.
“Наш син повернувся, але боротьба ще не закінчена, війна триває. Треба допомогти, аби його друзі і діти наших друзів повернулися додому”